Українсько-угорські стосунки: погляд дипломата


Українсько-угорські стосунки: погляд дипломата
У сучасній історії становлення української дипломатії загальновизнаним є факт, що саме із українсько-угорських відносин розпочинається двосторонній розвиток. Підтвердження цих слів знаходимо у вітальній телеграмі Президента України Л. Д. Кучми колективу посольства з нагоди відкриття першого посольства України у світі, датованій 24.03.2002 р.: "Щиро вітаю із знаменною для української дипломатії ювілейною датою — 10-ю річницею відкриття першого посольства незалежної України за кордоном. Переконаний, що посольство, яким напрацьовано великий досвід забезпечення національних інтересів України, й надалі гідно представлятиме нашу державу на міжнародній арені".

Історію становлення українськоугорських відносин датують кiнцем 1989 р., коли в Угорщину прибула українська делегація на чолi з мiнiстром культури УРСР Ю. Олененком. Пiд час цього вiзиту вперше в сучасній історії України було підписано протокол про співробітництво двох країн у сфері культури. Цікаво, що посольство СРСР, яке в той час очолював І. П. Абоїмов, не звернуло уваги на цей знаковий, як засвідчило майбутнє, угорський крок. Дещо пильніше радянські дипломати відстежили візит у серпні 1990 р. до Будапешта делегації МЗС України на чолі з міністром А. М. Зленком. Українську делегацію в Угорщині прийняли на найвищому рівні. Відбулися зустрічі з президентом А. Гьонцом, прем’єр міністром Й. Анталлом, міністром закордонних справ Г. Єсенскi. Угорці вже тоді прагнули засвідчити, що вони підтримують бажання України стати незалежною, суверенною державою й готові надати їй всіляку допомогу на цьому шляху.

У вересні 1990 р. Україну з офіційним візитом відвідав президент Угорщини А. Гьонц. Це був цільовий візит глави сусідньої держави до України. Переговори з керівництвом України, парламентаріями відбувалися в теплій, конструктивній атмосфері.

Проривом у двосторонніх відносинах України з Угорщиною став візит Голови Верховної Ради УРСР Л. М. Кравчука до Угорщини (30 травня — 1 червня 1991 р.), під час якого було підписано дев’ять двосторонніх документів, які заклали фундамент договірно-правової бази українсько-угорського співробітництва. Це, зокрема, Декларація про основи відносин між Україною та Угорською Республікою, Консульська конвенція, Декларація про принципи співробітництва щодо забезпечення прав національних меншин. Перші два документи практично де-юре визнавали Україну як незалежну державу.

Цікаво, що угорський дипломатичний протокол уперше та й, мабуть, востаннє зіштовхнувся з проблемою прийому делегації найвищого рівня на чолі з головою парламенту. Не президента, не прем’єр-міністра, а саме спікера парламенту. Був ще один делікатний момент: реакція Радянського Союзу на рівень прийому української делегації, адже тут лідер був один — М. Горбачов, i тільки його потрібно було приймати з усіма відповідними почестями.

Угорці вийшли з цього становища, створивши особливий протокол для зустрічі Л. Кравчука. Замість парадної загальноприйнятої зустрічі на площі iм. Л. Кошута перед парламентом війська були вишикувані на летовищі, а над резиденцією та на автомобілі були встановлені прапори УРСР, але в мiстi їх не було. Українців влаштував і такий варіант, тому що їх уперше приймали за кордоном як представників самостійної держави. Першому в історії новітньої України офіційному візиту Голови Верховної Ради України передував складний переговорний процес — та про це далі у статті.

На початку грудня 1991 р. відбулася подія, яка також стала визначальною у становленні молодої української дипломатії. Одразу після оголошення результатів Всенародного референдуму Будапешт встановлює дипломатичні відносини з Україною, а 6 грудня Київ відвідала делегація Угорської Республіки на чолі з прем’єр-міністром Й. Анталлом. В урочистій обстановці в Маріїнському палаці було підписано Договір про основи добросусідства та співробітництва (підписаний 06.12.91; ратифікований українською стороною 01.07.92, угорською — 11.05.93; обмін ратифікаційними грамотами відбувся 16.06.93). Це був перший документ такого рівня, який підписала Україна. Того ж дня в Києві було відкрито посольство Угорщини, знову ж таки — перше серед іноземних дипломатичних представництв.

Повертаючись до базового договору, потрібно зауважити, що в цьому документі було зафіксовано надзвичайно важливе положення про те, що "...сторони не мають i не будуть мати в майбутньому територіальних претензій одна до одної". У подальшому саме цей розділ Договору три дні дебатувався у Державних зборах УР під час процедури ратифікації. Незважаючи на сильний опір опозиції, насамперед Незалежної партії дрібних господарів, парламент ратифікував цей документ.

Головний зміст суперечок полягав у тому, що цей пункт, на думку опонентів, назавжди позбавляв угорців надії на повернення територій, які їм належали до прийняття Трiанонської мирної угоди. Правих особливо дратувало те, що в Договорі було записано, що "...не матимуть у майбутньому", основним їхнім аргументом було те, що в міжнародноправових документах немає майбутнього часу. Але завдяки здоровому глузду більшості депутатів договір дістав путівку в життя.

Принагідно слід зауважити, що хоча внаслідок візиту високої угорської делегації й були підписані документи, що створили умови для подальшого розвитку українсько-угорських відносин, однак відсутність посольства України в Будапешті, українських дипломатів робило марним надії на активізацію співробітництва обох країн. Розуміючи це, Київ у січні 1992 р. призначає тимчасово повіреного у справах України в Угорщині, — 24 березня 1992 р. — коли було урочисто відкрите посольство України в Угорщині, яке стало першим дипломатичним представництвом нашої держави за кордоном.

То чому саме Угорщина була тою державою, що першою в світі простягнула Україні руку дружби та взаємодопомоги? Це було пов’язано із кількома факторами. Угорщина тривалий час потерпала від свого східного сусіда. Імперія — чи то Російська, чи то радянська — була завжди загрозою державності Угорщини. З історичної пам’яті угорців ніхто не викреслить ролі Росії у придушенні революції 1848 р. та СРСР — у розгромі революції 1956-го. Тому, коли з’явилася надія на те, що на східному кордоні імперія може поступитися місцем Україні, та ще й такій державі, яка обирає демократичний, європейський шлях розвитку, то, певна річ, угорці доклали всіх зусиль задля того, аби сприяти перетворенню сподівань на реальність. Більшість угорських політиків та населення розуміють, що в реаліях сьогоднішньої Європи не варто розраховувати на повернення Угорщині територій, втрачених внаслідок підписання Тріанонської мирної угоди. Тому шлях до об’єднання угорської нації один, а саме — мовне, культурологічне єднання, що базується на збереженні національних традицій. Отже, Україна, на території якої проживає понад 160 тис. угорців, була визначена як країна, де існують найсприятливіші умови для духовного об’єднання угорців. Не випадково саме з Україною угорці першими підписали Декларацію про забезпечення прав національних меншин та створили Змішану українськоугорську комісію з питань забезпечення прав національних меншин, яка успішно діє понад сімнадцять років.

Як Україна, так i Угорщина, є постсоціалістичними країнами, які магістральним шляхом розвитку визначили побудову демократичного суспільства на засадах ринкової економіки. Спільна мета є доброю основою для взаємодії. Обидві країни задекларували свої наміри щодо інтеграції в європейські та євроатлантичнi структури. Угорщина надає постійну допомогу Україні в її європейських та євроатлантичних прагненнях.

Геополітичний фактор
Сусідні Україна та Угорщина належать до регіону країн Центральної та Східної Європи. Вони тісно Д. Ткач пов’язані спільними інтересами у сфері безпеки в широкому розумінні цього поняття — від військової до екологічної. У розвитку економіки обох країн значне місце посідає включення їх до європейської мережі транспортних коридорів — автомобільних, залізничних та водних.

Економіки двох країн часів соціалістичної доби були досить взаємопов’язані. І хоча після розпаду РЕВ Угорщина переорієнтувалася на економічне співробітництво iз західними країнами, Україна для угорців залишилася привабливим партнером. Традиційно розвивається співробітництво прикордонних територій. Відносини обох країн в історичному минулому не обтяжені конфліктами та проблематичними питаннями. Досить безхмарно розвиваються всебічні взаємовідносини й на сучасному етапі. З більшості гострих міжнародних питань позиції України та Угорщини практично збігаються або дуже близькі. Це дає змогу зовнішньополітичним відомствам обох країн дотримуватися узгодженої лiнiї як у міжнародних, так i в регіональних організаціях.

Завдяки цим та іншим факторам і виваженим, скоординованим, цілеспрямованим спільним зовнішньополітичним діям обох країн Україні й Угорщині упродовж 1990-х років вдалося створити підвалину цілісної системи взаємовигідного партнерства та добросусідських відносин. Вона охоплює весь комплекс українсько-угорського співробітництва в усіх сферах, а задля її реалізації розроблено дієвий механізм координації дiяльностi двох держав як на двосторонньому рiвнi, так i на мiжнароднiй аренi. Становлення новiтньої iсторiї українськоугорських вiдносин пов’язане з особистим фактором, про який варто сказати окремо. Передусім йдеться про Президента Угорської Республіки Арпада Гьонца. До цієї людини в мене особисто були та залишаються дуже теплі почуття. Особливо хочу наголосити на ролі Арпада Гьонца в утвердженні міжнародного авторитету України. Ще за часів СРСР, у вересні 1990 р., Президент Угорської Республіки відвідав Україну з офіційним візитом. Це були не просто відвідини Києва по дорозі з Москви, а цільовий візит глави іноземної держави в Україну. Переговори з керівництвом нашої країни, парламентаріями, керівниками Закарпатської області відбувалися в теплій і конструктивній атмосфері. Вже тоді угорський Президент коректно, тактовно говорив про роль нашої держави в регіональній політиці ЦСЄ, спонукав наших керівників до більш самостійних та виважених кроків.

У травні–червні 1991 р. Будапешт приймав офіційну делегацію з України на чолі з Головою Верховної Ради України Л. М. Кравчуком, коли відбулася ще одна дуже тепла й дружня зустріч з Арпадом Гьонцем. І знову угорський президент говорив про необхідність провадження Україною самостійної зовнішньої політики, пропонував свою підтримку. Те, що це були не тільки слова, Україна переконалася після здобуття незалежності. Усі десять років свого президентства Арпад Гьонц був палким прихильником розбудови незалежної, суверенної Української держави як рівноправного члена європейської спільноти. Згадаймо лише підтримку угорським президентом вступу глави Української держави до неформального Клубу президентів Центральної та Східної Європи. Завдяки зусиллям угорського президента та президента Словенії Й. Кучана Україна не тільки була прийнята до клубу, а й мала честь бути країною — господаркою чергового засідання президентів ЦСЄ, що відбулося у Львові. Подією, що стала яскравою ілюстрацією щирого ставлення як угорців, так й іноземних громадян до цієї людини, стало 10 лютого 2002 р., коли А. Гьонц, перебуваючи на заслуженому відпочинку, відзначав своє 80-річчя. Для угорців, у свідомості яких пан Гьонц цілковито асоціюється з образом "батька", цей день став черговою можливістю для висловлення вдячності за його величезний внесок у справу формування сучасної демократичної Угорщини. Показово, що й глави десятків країн світу надіслали свої привітання людині, яка вже не перебуває при владі. Цікавим було і моє прощання з А. Гьонцем після закінчення моєї першої каденції. Президент прийняв разом зі мною ще кількох співробітників посольства в будинку Національних зборів Угорщини. У кімнаті для проведення урочистих зустрічей було не більше десяти людей, серед них — працівники секретаріату президента та угорські дипломати. А. Гьонц розпочав офіційно, але потім перейшов на теплу, людську мову. "Ти знаєш, — сказав він мені, — що через мене пройшло дуже багато послів, але такого як ти не було. Ти такий великий та добрий, як Україна. Не було жодного прохання, яке б я тобі не висловив і на яке б ти не дав позитивної відповіді. Я тобі дуже вдячний і найменше, що я можу тобі зробити, — це вручити орден Угорської Республіки "Срібний Хрест другого ступеня".

Тому я ще раз згадую цю Велику Людину, як основну рушійну силу у становленні українсько-угорських відносин. Саме з його благословення ще за часів СРСР ми розпочали українсько-угорський діалог, який виріс до сьогоднішніх дружніх стосунків.

Монорі Іштван… Іштван — легенда угорської дипломатії. Коли я вже почав працювати на Україну, він був начальником територіального управління МЗС Угорщини, яке, як тоді казали, займалося СРСР. Саме він мене спонукав до розбудови українсько-угорських зв’язків, багато допомагав у цій складній роботі. Він ще у тому далекому 1990 р. вірив, що Україна буде самостійною державою й проводитиме власну зовнішню політику. Монорі допоміг мені в організації першого візиту за кордон, а саме в Угорщину, міністра закордонних справ України А. Зленка, а потім і Голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука. У невеличких угорських кав’ярнях він розповідав про радянсько-угорські стосунки, про ті події, що відбувалися в СРСР та Угорщині. Це була не публічна інформація, з неї я отримав правдиві факти про справжній стан справ, що допомагало приймати правильні, виважені рішення.

Хочу повернутися до першого в історії новітньої України офіційного візиту Голови Верховної Ради УРСР Л. М. Кравчука до Угорщини. Цій події передував складний переговорний процес (як це було — читайте на початку статті). З українського боку делегацію очолював Б. І. Тарасюк — у той час начальник управління політичного аналізу та планування МЗС України, а з угорського — І. Монорi, начальник територіального управління, яке займалося співробітництвом з СРСР. Проблема полягала в тому, що хоч УРСР, згідно з Конституцією, мала право на ведення зовнішньополітичної діяльності, але більшості ознак суверенної держави, а саме: мiжнародно визнаних кордонів, громадянства, власного паспорта, дипломатичних представництв, армії тощо — ще не мала. Це надзвичайно ускладнювало перебіг переговорів, особливо коли йшлося про Консульську конвенцію та Декларацію про основи відносин між Україною та Угорською Республікою. Крім того, шалений тиск на українську делегацію здійснював Посол СРСР в Україні I. П. Абоїмов. Цей досить відомий своєю жорсткістю як до радянських дипломатів, так i до угорців керівник дипломатичної місії робив усе, аби в жодному з прийнятих документів не було зафіксовано хоча б найменших ознак визнання України де-факто незалежною державою (це також, до речі, до теми ролі особистості у становленні українсько-угорських відносин!)

Так, у пункті 9 декларації про основи.... йшлося про співробітництво в галузі безпеки. Це особливо розлютило посла, i він у запалі кричав на автора цих рядків, наказав викреслити цей пункт. Відповідний демарш Абоїмов вчинив i в МЗС Угорщини. Але всі спроби завадити започаткуванню українсько-угорських відносин були марними. Саме факт візиту в Угорщину делегації на найвищому рівні з України, переговори з президентом, прем’єр-міністром, головою Державних зборів, підписані документи засвідчили визнання де-факто угорцями незалежності нашої держави ще за часів існування Радянського Союзу. Зрештою, в цьому успіху була значна заслуга саме пана І. Монорі. Не можу не згадати одного цікавого факту. Напередодні прильоту української делегації декілька документів ще не були узгоджені. І ми прийшли до кабінету І. Монорі, цілу ніч їх узгоджували та друкували. Із угорського боку за комп’ютером сидів Ференц Контра, а з нашого Борис Тарасюк. Роботу закінчили о шостій ранку. Вікна кабінету Іштвана виходили на Дунай, і я побачив, як сходить сонце над цією чудовою річкою. Монорі завжди любив і любить Україну, зробив дуже багато для становлення українсько-угорських стосунків, я дуже шаную цю людину, ціную його дружбу і бажаю йому міцного здоров’я. Не можу не згадати й інших, у той час молодих, талановитих угорських дипломатів, які разом із Іштваном працювали в управлінні, це — Ференц Контра, Ерньо Кешкені, Сергій Сюч, які багато зробили для започаткування українськоугорських зв’язків. До речі, всі вони потім виросли до Надзвичайних та Повноважних Послів Угорщини та гідно продовжують дипломатичні традиції І. Монорі.

Вже згадував про те, що Б. Тарасюк був одним із головних переговірників з Угорщиною під час підготовки візиту Л. Кравчука. Саме від нього я вчився майстерності ведення переговорного процесу. Борис Іванович — блискучий переговірник. Він умів знаходити вихід з абсолютно патової ситуації, пропонувати такі рішення, які сприймали партнери і давали змогу розблокувати будь-яку ситуацію. У той час начальник управління МЗС Тарасюк значну увагу приділяв розбудові українсько-угорських відносин. Він розумів, що тут ми можемо зробити двосторонній прорив. І ми це зробили. Не випадково саме Борис Іванович приїхав до Будапешта відкривати 24 березня 1992 р. перше посольство України у світі. Всі інші побоялися. А міністр А. М. Зленко замість подяки закинув: "Я не вірю у цю аферу Ткача". Тарасюк повірив, і саме тому з Угорщини розпочинається українська двостороння дипломатія.

Довго думав, чи писати у цій статті про себе. І тут мені на допомогу прийшов мій давній друг Г. В. Щокін, який сказав, якщо сам про себе не напишеш, то хто напише. Справді, вже з перших днів роботи в Будапешті, а це вересень1989 р., я думав про те, яким могло б бути українськоугорське співробітництво. На цю тему я навіть розмовляв із першим секретарем ЦК КП України Івашком. І як не дивно, отримав підтримку. Підтвердженням цього був візит міністра А. М. Зленка до Будапешта в серпні 1990 р.

Потім тривала тяжка та небезпечна робота на користь України радянського дипломата. Київ у січні 1992 р. призначає мене тимчасовим повіреним у справах України в Угорщині. Про це мені у телефонній розмові радісно повідомив Б. Тарасюк. Мої стосунки з послом Абоїмовим упродовж його перебування на цій посаді складалися не просто. Посол постійно шукав причину, за що мене вилаяти, особливо тоді, коли я більшу частину роботи присвячував Україні, але я старався не дати йому відповідної нагоди. Після мого призначення тимчасовим повіреним України в УР він особливо розлютився. І розпочалися для мене найскрутніші дні перебування в Угорщині. Абоїмов заборонив мені користуватися урядовим зв’язком, міжнародним телефонам, факсом, копіювальним приладом. Я практично був відрізаний від зв’язку із Києвом. Виручили, як завжди, угорські друзі. В мене був друг Лайош Пастор, який мав кушнірську майстерню у центрі Будапешта. Саме із цього приміщення я передавав телефонограми у МЗС України, телефонував колегам, вирішував різні проблеми. На початку березня ситуація навколо мене стала занадто напруженою. Я звернувся до А. М. Зленка з проханням приїхати до Києва. На перекладних доїхав до Чопа, а там на потязі — до Києва. Міністерство тоді було маленьке, там працювало 70 людей. Міністр прийняв мене того ж дня. Я запропонував відкрити посольство України у Будапешті. А того часу у Верховній Раді досить активну позицію займали представники "Руху", які вимагали від А. М. Зленка якомога швидше відкрити перше посольство за кордоном. Проте тоді, на превеликий жаль, грошей на це у держави не було. Міністр сприйняв мою інформацію скептично. "А де ти візьмеш приміщення, гроші та все інше?" — запитав він мене. Я впевнено відповів, що всі ці проблеми вирішимо. "Тоді відкривай, — сказав він, — але попереджаю, що послом ти не будеш і квартири в Києві я тобі не дам". На зворотній дорозі я зупинився в Ужгороді й зустрівся із Василем Сивулею, який у той час був керівником банку "Ліс-банк". Домовилися про те, що він дасть безвідсотковий кредит у розмірі 50 тисяч доларів на започаткування роботи посольства терміном на один рік. Василь також відрядив для роботи у посольстві Віталія Герца, який працював у банку. Закипіла робота. Наступного дня у Будапешті я зустрівся із генеральним директором угорської дирекції обслуговування дипломатичних представництв. Він дав мені супроводжуючого і кілька адрес будинків, з перспективою орендувати під посольство. Ми відразу домовилися про відстрочку орендної плати на один квартал.

Перший будинок не підійшов, а от другий мені сподобався. Це було колишнє консульство ФРН у Будапешті по вул. Нограді, 8. Для відкриття потрібно було лише зробити косметичний ремонт та завезти меблі. Другого дня знову зустрівся з генеральним директором та попросив за тиждень зробити ремонт на першому поверсі. Він спочатку заперечував, але коли почув, що це буде перше посольство України у світі, відразу дав відповідну команду своїм підрозділам.

Уже 19 березня я зателефонував своєму міністрові та й доповів, що ми готові відкрити посольство. І 24 березня 1992 р. урочисто було відкрите посольство України в Угорщині, яке стало першим дипломатичним представництвом України за кордоном. На його відкриття приїхав через Ужгород до Будапешта заступник міністра закордонних справ із двотижневим досвідом роботи на цій посаді Б. Тарасюк. Голова Ужгородської обласної адміністрації С. І. Устіч та генеральний директор концерну "Закарпатліс" І. І. Герц. Трохи дощило, зібралося чимало журналістів провідних світових телекомпаній, і ми під Гімн України підняли над Будапештом і над цілим світом Український Прапор.

Я вдячний долі, що саме мені вона подарувала можливість бути в когорті перших українських дипломатів, які розбудовували двосторонні відносини, і нехай зараз про це мало хто згадує — не ті пріоритети, й не ті люди у керівництві зовнішньої політикою України (взагалі — чи їм це цікаво?) Не це головне. Головне те, що ми започаткували одну з найважливіших сторінок в українській дипломатії, і вже ніхто і ніколи не в змозі вирвати її із великої книги української історії.

Дмитро Ткач
Перший посол України в
Угорській Республіці,
доктор політичних наук,
професор



 

ПерсонаL

Анонсы

Акции/Розыгрыши

Блоги